В останні роки, при владі помаранчевих буржуїв, 29 січня неподалік станції Крути Ніжинського району проводяться багатолюдні дійства — вшанування пам’яті так званих «героїв Крут».

Що ж сталося поблизу станції Крути в січні 1918 року?

Був бій, в якому взяли участь кілька сотень (точну цифру ніхто не може назвати) юнкерів, студентів і гімназистів з Києва проти загонів червоногвардійців. В бою загинуло 28 (деякі історики пишуть, що 29) студентів і гімназистів.

Але в численних публікаціях націоналістично-настроєних істориків, публіцистів, журналістів, політологів, уже шістнадцять років підряд розповідається, що загинули «300 героїв-борців за самостійну Україну»… Хто ж вони? Імен не називають.

А між тим, біля ст. Крути немає жодного поховання отих 28 (чи 29) учасників бою. Є свідчення, що нібито 17 з них поховані біля Аскольдової могили в Києві. Пошуки продовжуються...

Як же опинилися під Крутами київські студенти і гімназисти, котрі ще не тримали в руках рушницю? Хто ж їх туди послав?

«Головній отаман» військ Центральної ради С. Петлюра.

В Ніжині стояли кілька військових частин, чисельністю понад 8 тис. чол. в Ніжин приїздив і сам Петлюра. Він вимагав (просив, погрожував) виступити проти радянських військ, які рухались на Київ. Військові частини категорично відмовились вступити в бій.

В Чернігові військові підрозділи (понад 2 тис. чол.) також відмовились воювати, вони заявили про свій нейтралітет.

В Києві під командуванням Петлюри і підлеглих йому «отаманів» на той час було понад 15 тисяч військ Центральної ради, але як пояснює історик Д. І. Дорошенко — відомий діяч Центральної ради, на час описуваних подій — чернігівський губернатор «...всі полки, що знаходилися в Києві, оголосили «нейтралітет». Це були полки з самими гучними назвами — «Полуботківський», «Дорошенківський», «Шевченківський» і т.д., на котрі Центральною радою витрачено стільки грошей, а ще більше красномовства». Тому: «Коли зі сторони Бахмача і Чернігова двинулись на Київ більшовицькі ешелони, уряд не міг послати для спротиву жодної військової частини. Тоді зібрали поспіхом загін студентів і гімназистів старших класів й кинули — буквально на убій... Начальство їх, група офіцерів, залишившись у потязі та влаштувала п’янку у вагонах; більшовики без труда розбили загін молоді й погнали його до станції. Побачивши небезпеку ті, що знаходились у потязі поспішили дати сигнал до від’їзду, не зупинившись ні на хвилину, щоб захопить з собою тих, хто біг... Шлях на Київ був тепер зовсім відкритий».

Отже ті, що загинули були не героями, а жертвами злочинних дій «головного отамана» С. Петлюри.

Жалко молодих людей, полеглих під Крутами? Безумовно. Жалко, але хто винен у їхній смерті? С. Петлюра і всі владоможці Центральної ради.

А хто командував радянськими військами на Україні в січні-лютому 1918 року?

Головнокомандуючим був син видатного українського письменника М. М. Коцюбинського Ю. М. Коцюбинський. Полком Червоного козацтва командував наш земляк В. М. Примаков, а в тому полку були хар­ківські робітники, солдати та селяни з Харківщини, Полтавщини, Київщини і Черні­гівщини.

На Київ, проти військ Центральної ради ішли червоногвардійці з Донбасу і Катеринославщини. Революційними військами на півдні Росії, а отже й України, командував чернігівець В. О. Антонов-Овсієнко. На Чернігівщині в січні-квітні 1918 року червоногвардійські, партизанські загони створювали наші земляки М. О. Щорс, М. Г. Крапив’янський. Але правда і те, що на Київ ішли нечисленні загони червоногвардійців з Мінська, Москви, Виборга, моряків Балтійського флоту, серед яких було чимало українців. Бо вихор революції охопив усю Росію, а в її складі була Україна. Трудящі — українці, росіяни, білоруси, представники всіх націй і народностей стали на бік Радянської влади.

На мітингах в полі під Крутами жодним словом не згадують про загибель майже 750 робітників заводу «Арсенал», їхніх дружин, синів і дочок, які взяли участь у повстанні проти військ Центральної ради. Їх ніхто не мобілізовував (як Петлюра студентів і гімназистів — під Крути), вони взялися за зброю, ставши на захист Радянської влади, що перемагала в Україні. Повстання тривало 6 діб (з 16 до 22 січня 1918 року). Арсенальців підтримали робітники деяких інших підприємств Києва, революційні солдати, авіатори 3-го авіазагону. Але повстання було розгромлено військами Центральної ради, потоплено в крові. Всіх поранених петлюрівці покололи багнетами, порубали шаблями, понад 300 чоловік розстріляли.

Більшість з них покояться у величезній братській могилі в парку неподалік від заводу «Арсенал».

Між іншим, 14-літнього помічника куле­метника Ваню Шафранського, сина робітника-арсенальця, петлюрівці підняли на багнети. Поряд з батьками на барикадах билися юні арсенальці М. Белявцев, П. Максименко, Ф. Грабар, брати Г. та Л. Садовські, С. Житков, О. Єрема-Єременко, В. Марченко, П. Дармостуков, брати М. і С. Калиновські та багато інших. Таня Степанова і Люба Комська, Аня Шторм і Броня Кузьковська стали сестрами милосердя — вони знайшли медикаменти і перев’язували своїх поранених друзів. Шафранського, Горвиця, Вереземського та багатьох інших врятувати не змогли.

Отака вона правда про ті події.

І як би не старалися відступники, очорнителі, осатанілі від ненависті націоналісти різних мастей, нащадки петлюрівців, бандерівців, прислужників фашистських окупантів — вояків ОУН-УПА, історична правда переможе!

Ніхто не забутий! Ніщо не забуто!

А. ДОБРОВЕНКО,

історик, співавтор книги

«Героїчна юність «Арсеналу», К., 1969.

Переяславская Рада

К 354 годовщине объединения Украины с Россией

...В полях Украины метель утихает,

Вдали, под дугой, колокольчик звенит

И русская песня над тройкой взлетает:

Посольство России на Раду спешит…

Шумить Переяслав, гуде в передзвоні,

Вирус засніжений — білий майдан,

Цвітуть прапори малинові, червоні

I Раді вклоняється батько Богдан.

І мовить: «Терпіли ми довго... Доволі!

Сьогодні нові у нас думи й слова:

Ми визволим нашу Вкраїну з неволі!

Нам поміч подасть православна Москва.

Чи волите, браття, єднатись з Москвою?!!»

«Ми волимо!» — згодою гримнув майдан.

Ударили в дзвони, змахнув булавою

Наш гетьман преславний

Хмельницький Богдан.

Лилась средь мещан, казаков и старшины

Знакомая каждому русская речь:

«Родня россиянам — народ Украины,

Донским казакам — Запорожская Сечь!»

В 1648-1654 г.г. в Украине полыхала Хмельниччина — освободительная война украинского народа против польского владычества.

В этом году исполняется 360 лет тех знаменательных событии.

В ходе войны Богдан Хмельницкий пять раз посылал посольство в Москву, принимал руських послов, отправлял десятки писем царю, боярам, воеводам, донским казакам с просьбой о помощи в борьбе против Польши.

И помощь поступала: царь повелел беспошлинно торговать на пограничье с Украиной хлебом и солью, а донским казакам — идти на подмогу Хмельницкому.

И донцы, верные древней дружбе с запорожцами, добровольно шли, отважно дрались с поляками в битвах под Зборовом в 1649 г., под Берестечком в 1651г., в других сражениях на Украине и в Белоруссии в 1654-1655 г.г.

В октябре 1653 г. Земский Собор России установил: принять Украину «под высокую руку русского государя» и русское по­сольство (200 человек), во главе с боярином Бутурлиным отправилось на Украину.

8 января 1654г. в полковом Переяславе состоялась «явная всему народу» Рада.

Богдан Хмельницкий выступил с речью. Назвав турецкого султана и крымского хана, он напомнил сколько нестерпимого горя, немилосердного пролития христианской крови принесли в Украину турки и татары. «А о притеснениях от польской шляхты нечего и говорить» — сказал гетман. «А православный христианский царь, восточный, — продолжил он свою речь, — одного с нами греческого благочестия, мы с православием Великой Руси — единое тело церкви. Кроме царской высокой руки, мы не найдем более благоприятного пристанища. А кто теперь не в согласии, тот куда хочет: путь свободен…»

«Хотим под царя восточного!» — ото­звалась Рада.

Старшина с иконами обходила круг, спрашивала: «Все ли так желаете?».

В ответ гремело: «Все, единодушно! Боже, утверди, Боже, укрепи, чтобы мы все едины были!».

В январе-феврале 1654 г. в 117 городах и местечках 127338 человек — казаков, шляхты, мещан, православного духовенства при­сягнули на верность царю. 17-19 января присягал Киев, 24 — Нежин, 28 — Чернигов (сход жителей состоялся у древнего Спасского собора, на Валу).

В январе-феврале присягали: Прилуки, Батурин, Ичня, Варва, Мена, Сребное, Носовка, Сосница, Бобровица, Новгород-Северский, Остер, Вертиевка, Седнев и другие сотенные местечка Нежинского, Прилуцкого, Черниговского казацких  полков.

11 марта 1654 г. царь Алексей Михай­лович и Боярская Дума утвердили «Ста­тьи Богдана Хмельницкого». Россия объявила войну Польше.

По Московскому договору Украине обеспечивались права: избирать гетмана и старшину на Раде, иметь свою админист­рацию и суд, собирать налоги, иметь (впервые!) 60 тысяч реестрового казацкого войска. Оставалось давним деление на сословия — казацкое, шляхетское, мещанское, духовенство. Каждое сословие сохраняло свои права.

Украина имела право вести переговоры с другими государствами независимо от России, кроме отношений с Польшей и Турцией. Царь имел право поставить в Киеве воеводу с гарнизоном. О выборе гетмана и зарубежных посольствах гетман должен уведомлять царя.

Таким образом Украина сохраняла большинство своих суверенных прав. Союз с Россией (её ещё называли Московией) был установлен на добровольных началах.

Решение Переяславской Рады было поддержано на освобожденной от поляков территории Украины всенародно. Ибо это отвечало вековым стремлениям украинцев и русских о воссоединении наших православных народов.

В 1654-1655 г.г. украинские и русские войска освободили от поляков Левобережную Украину и почти всю Белоруссию.

Богдан Хмельницкий — выдающийся полководец и дипломат сделал единственно правильный выбор — союз с Россией. Этим спас Украину.

Слава Богдану Хмельницкому и героям освободительной войны!

Союз Украины с Россией выстоял в вековой борьбе за свободу и независимость наших братских народов. Вместе мы победили в Великой Отечественной войне.

Мы, коммунисты, уверены: новый союз Украины, России и Белоруссии обязательно будет! Ибо возрождается стремление к объединению наших братских народов.

Братья славяне! Мы — из Руси!

С днем 354-ой годовщины Переяславской Рады, великого объединения Украины с Россией!

А. Добровенко

Придя к власти, с использованием огромных сумм «грязных» денег и применением обманных политтехнологий, «помаранчевые» поначалу пытались показать обществу свои вроде бы «чистые» руки. Но с течением времени через эту искусственную «стерильность» начало все отчетливее проглядываться истинное лицо нынешних правителей.

Пример показывает сам «гарант» Конституции. За государственный счет, он обзавелся несколькими помпезными загородными резиденциями. Приобрел за бюджетные средства шикарный самолет для бесполезных круизов по белому свету и поездок в гости к своему грузинскому куму. Любит зимой кататься на лыжах по Карпатским склонам. Вот и в эти новогодние праздники провел «со товарищи» время в резиденции «Гута» на Ивано-Франковщине. А к горнолыжному курорту «Буковель» его ежедневно доставляли вертолетиком, на что израсходованы сотни тысяч народных гривен.

Не отстают и высокопоставленные подчиненные. Тот, смотришь, шикарный лимузин прикупил, другой — за государственный счет за границу смотался, третий — закатил пир на весь мир. Как сообщил на днях «FromUA», новоиспеченный «помаранчевый» министр культуры Вовкун решил отметить 14 января на широкую ногу» свой день рождения в Украинском доме столицы. Гостей созвал — человек двести, удостоили виновника торжества своим присутствием: Екатерина Ющенко, патриарх Филарет, вице-премьер-министр Васюник и другие официальные лица. Вечеринка затянулась далеко за полночь. Славно «погудели», истратив на пиршество свыше 400 тысяч гривен. Интересно, что это празднование было организовано госпредприятием «Украина», которое, кстати, находится в стадии ликвидации по причине банкротства. Не отстают и на низах. По сообщению прокуратуры Черниговской области в Киевский апелляционный суд на рассмотрение уже передано уголовное дело в отношении председателя Козелецкой государственной администрации, руководителя районной организации «Наша Украина», до сих пор депутата областного совета от «помаранчевых» Фран­цуза. Незаконно торгуя землей, он потребовал от киевских покупателей взятку в сумме 550 тысяч долларов США. Успел положить в карман 100 тысяч, а на следующем транше в сумме 50 тысяч долларов «прокололся» и получил на свои «чистые» руки металлические «браслеты».

Но и этих проделок для «помаранчевых» вождей уже мало. Они удивляют мир своими хулиганскими выходками. Так, 18 января, в помещении президентского секретариата новый-старый министр внутренних дел Украины, «самооборонец» Луценко на виду у министров и губернаторов избил «помаранчевого» мэра Киева Черновецкого.

Впору народная мудрость — «Господа дерутся, а у мужиков чубы трещат!».

С. Максименко,

г. Чернигов.